Кураторське есе: Ліс

Великий Луг. Каховське море. Каховський ліс. Три назви, але одна й та сама географічна територія. Назви розповідають про трансформації, яких зазнала ця місцевість у різні часи внаслідок діяльності людини: спершу луг став морем, а море – лісом. Саме Каховський ліс, головний герой твору української мисткині Жанни Кадирової Ліс, став відправною точкою нашої дворічної співпраці, результат якої тепер представлений у вигляді проєкту IHME Helsinki 2025.

Каховський ліс виріс протягом одного року на місці штучного водосховища, створеного на найбільшій річці України – Дніпрі. Це гігантське водосховище утворилося завдяки Каховській греблі, що була потім підірвана у червні 2023 року внаслідок російської агресії. За масштабом воно було колосальним – його об’єм дорівнював другому за величиною озеру Фінляндії, Пяйянне, з якого понад мільйон мешканців  агломерації Гельсінкі отримують питну воду. Раптовий прорив води, через вибух, спричинив екологічну катастрофу: понад 40 міст і сіл, десятки тисяч людей і тварин опинилися у водяному полоні. Понад 700 000 людей – більше, ніж усе населення Гельсінкі – втратили доступ до питної води та продовольства. До того ж із дна водосховища у воду вирвалися токсини, що раніше випали в осад, та створили довготривалу небезпеку забруднень, яка може знову поширюватися під час наступних повеней. Частину території під час війни замінували, і тепер вона стала непридатною для життя людей і небезпечною для багатьох видів тварин. «Повернення життя чи токсічна бомба сповільненої дії?» – так назвала ситуацію газета The Guardian у статті від липня 2025 року, про Каховський ліс – тему мистецької роботи Кадирової.

***

Будівництво греблі 75 років тому також було актом насильства щодо місцевої природи й культурної ідентичності, порівнянним із її підривом. Роботи почалися у 1950 році, наприкінці диктаторського правління Йосипа Сталіна (1878–1953), у рамках його масштабних індустріальних проєктів, спрямованих на забезпечення самодостатності СРСР. Технологічний прогрес поєднувався з демонстративним проявом влади, а культура місцевих жителів не мала для Сталіна жодної цінності. Під товщею штучного моря зникли безцінні артефакти й пам’ятки культури. Археологічні дослідження свідчать, що люди жили тут понад дві тисячі років тому, а в XVI–XVIII століттях ця місцевість була колискою козацької культури. Частина цієї спадщини збереглася на найбільшому острові Дніпра – Хортиці у Запоріжжі, де розташований музей, що опікується природною та культурною спадщиною регіону.

Каховське водосховище затопило екосистему Великого Лугу – унікальне поєднання лісів і боліт. У червні 2023 року водосховище звільнилося від води, і вже за рік на його місці виріс молодий ліс, представлений у творі Кадирової. Це вражаючий доказ сили природи: верби й тополі, чиє насіння потрапило на висохле дно, виросли за один рік до трьох-чотирьох метрів, створивши найбільший лісовий масив в степах України. Ліс виник швидше, ніж людина могла б його посадити. Різноманітні види флори й фауни почали стрімко повертатися на колишню територію водосховища, однак майбутнє лісу опинилося під загрозою через посуху, викликану зміною клімату, а також через плани відновити греблю.

***

Рішення мисткині залишитися в Україні після початку повномасштабного вторгнення та її бажання побачити наслідки війни на власні очі сильно вплинули на створення твору. Моя пропозиція розглянути екологічний вимір війни конкретизувалася, коли мисткиня побачила ландшафт, що відкрився після зникнення Каховського моря, та його складне майбутнє. Центральним героєм став незвично швидко сформований лісовий масив – Каховський ліс. Першою мистецькою дією в цьому місці було встановлення човна на тій висоті, де раніше була водна поверхня Каховського моря. Вирішальним елементом став час — процес фіксації росту лісу, поетичним вимірювачем якого мав стати човен. Амбітним викликом було протягом року регулярно документувати ліс. Особливо складним це було тому, що частина Каховського лісу розташована в зоні бойових дій. Урешті вдалося знайти безпечніше місце для зйомок – за 27 км від лінії фронту. За допомоги друзів і місцевих жителів мисткиня досягла своєї мети: вона увіковічнила другий рік життя молодого лісу – від осені до літа. У липні цього року завершилися роботи над серією зображень лісу що зростає, виконаних методом камери-обскури, які представлено на виставці.

На виставці на протилежні стіни проектується відеоматеріал, знятий мисткинею, – кадри лісу, що виріс на місці водосховища, у різні пори року та час доби. Серед дерев, які хитаються на вітрі, ми можемо побачити човен: тепер він ніби пливе поміж верхівками дерев, на тій самій висоті, де колись була водна поверхня водосховища. Човен водночас постає символом людини, мірилом виняткової життєвої сили лісу й пам’ятником того, що поступово зникає в глибині лісу, нагадуючи про минуле цієї території як Каховського моря, як його називали місцеві мешканці. На протилежній стіні човен рухається крізь час: від ранку до темного вечора, від ночі до нового ранку, в оточенні місяця, туману, світанків і заходів сонця, що змінюють одне одного. Виставка постає як стиснений час, циклічний образ ландшафту, у якому тліють і минулі, і майбутні утопії та дистопії.

Минуле, сучасне та роздуми щодо майбутнього присутні не лише у відеороботах, а й у документах, розміщених на овальному столі, які показують наслідки греблебудівництва на Дніпрі та його притоках — річці, що в українській культурі сприймається як символ природного кругообігу. Із виставки «Ріка Кричала, Вила, Як Поранений Звір», реалізованої 2023 року в Києві у співпраці з Центром візуальної культури / Київською бієнале та Центром Олександра Довженка, були запозичені наукові дані, карти, фотографії та відеодокументи, що розповідають про долі людей, які постраждали від затоплення внаслідок війни. Пропагандистський фільм сталінських часів про будівництво Каховської греблі, знятий кінорежисером Олександром Довженком, чиє ім’я носить центр, отримав нове переосмислення в руках митця Миколи Базаркіна. Створене людиною коло насильства змушує людей залишати рідні місця, а природу – знову й знову шукати нових форм: від лугу до моря, від моря до лісу.

Водні артерії здавна приваблювали людські спільноти засновувати поряд села й міста, адже вони забезпечували виробництво їжі, зручні шляхи сполучення та можливості для торгівлі. Тож не випадково місцем презентації твору Кадирової став Музей енергетики, розташований саме там, де у 1550-х роках було засновано Гельсінкі, а сьогодні місцевість  відома як Ванганкаупунґікоскі. Минуле Музею енергетики, який довго залишався зачиненим, і нині можна пізнати за написами на його стінах, які пропонують замислитися над одним із історичних шарів та розповіддю про прогрес. Але яким постане майбутнє цих середовищ, визначених енергетичною інфраструктурою? Як прогрес проявиться у наш час?

Доля Каховської греблі нині вирішується щонайменше на двох фронтах. Існують вагомі аргументи на користь відновлення греблі та водосховища: вони забезпечили б південь України питною водою та водою для зрошення сільськогосподарських угідь. Якщо греблю відбудують у колишньому вигляді, ремонтні роботи триватимуть приблизно п’ять років. Це означатиме, що ліс знову опиниться під водою, а новонароджена, ще значною мірою недосліджена екосистема зникне. У Гельсінкі ж міська рада у 2022 році ухвалила рішення демонтувати греблю у Ванганкаупунґікоскі через природоохоронні міркування: у річку прагнуть повернути зниклих мігруючих риб — лосося та форель.

Дискусії про природні багатства точаться й в Україні. З погляду клімату нова екосистема цього лісу має значний потенціал для поглинання та утримання вуглекислого газу — про це йдеться у звіті UWEC (Ukrainian War Environmental Consequences Work Group) за 2025 рік. “Це шанс, який ми не маємо права втратити”, — зазначив Євген Симонов, міжнародний координатор організації Rivers without Boundaries, у статті газети The Guardian у липні 2025 року. “Якщо Україна вирішить зберегти Великий Луг, вона збереже не лише ландшафт, а й повірить у власне майбутнє.” Співавтор звіту UWEC про водосховище за 2025 рік і голова Української природоохоронної групи Олексій Василюк додає:

На шальках терезів — наш біокультурний суверенітет, а це означає нашу природу, ідентичність, незалежність і те, якою нацією ми хочемо стати.

У творі Кадирової головну роль відіграють дві життєдайні системи нашої планети — ліс і водойма. Третій головний персонаж — людина, через дії якої обидві ці системи, що підтримують життя, опинилися під загрозою не лише в наведеному прикладі, а й у планетарному масштабі. Твір передає потужний образ ландшафту, нації та людства на роздоріжжі, де можливості як утопій, так і дистопій існують водночас, саме зараз. У незвичайній життєвій силі лісу, зображеного Кадировою, можна однак побачити і надію — на відбудову як післявоєнну, так і екологічну.

***

Поки що життєвий цикл у Каховському лісі визначає природа, її власні закони. Життя рослин і тварин підпорядковується знанню про те, як його підтримувати. Вид, який перебуває під найбільшою загрозою, — це людина, чий човен може затонути. Але якщо ми, подібно до човна, розчинимось в лісі, можливо, у нас ще залишиться надія.

Гельсінкі, 17.8.2025
Паулa Топпіла, виконавча директорка, кураторка, IHME Helsinki

Подяки:
Місту Запоріжжя
Музею «Хортиця», Запоріжжя
Центру Довженка, Київ
Місту Гельсінкі
Музею техніки, Гельсінкі
Численним приватним особам у Запоріжжі та Києві

Сприяли проєкту 2023–2025:
Фонд Саастамойнен, Фонд Коне, Abakanowicz Art and Culture Charitable Foundation

Джерела:
Kahovka Dam, Wikipedia
The Guardian
HSY 

Переклад українською: Олексій Приходько